Це полотно було намальовано наступного дня після нападу, який розбив вікна моєї майстерні на Подолі. Спочатку я хотів викинути уламки. Потім я зрозумів, що кожен уламок скла та камінь, який я підняв з підлоги, зберігав пам'ять про наш опір. Змішавши цегляний пил з густою акриловою фарбою, я реструктурував поверхню, створюючи шрами від світла. Це вже не рана; це початок нашої реконструкції.

Я зібрав фрагменти біля будівельного майданчика, не питаючи — ніхто не дивився. На полотні вони утворюють імпровізовану емблему: камінь, вода, горизонтальна лінія. Бабуся Подолу сказала мені: «Камені пам’ятають краще за нас». Я залишив краї необробленими, нерозтягнутими — крихкість — це частина історії. Ця робота — перша, яку я подав до каталогу; вона досі пахне штукатуркою.

Родольф працював мовчки протягом трьох сесій. Буквальний матеріал + сімейна пам'ять. Перевірка персоналу: ключова робота програми — руїни, що тримаються на долоні.